«У надрах цього споконвічного дикого степу великі поклади манганової руди. Колись згадаєте мої слова – ваше тихе степове відлюддя перетвориться в багатолюдний гомінкий край з копрами шахт, будовами збагачувальних фабрик, робітничими поселеннями».

В. ДОМГЕР.

Вже так багато було написано на сторінках газети "Гірницький вісник" про історію Марганецького гірничо-збагачувального комбінату, але вона була настільки насиченою, що вмістити всі події у друкованому виданні все одно не виходить. Тому до кожної важливої ​​дати в житті нашого підприємства із засіків газетного архіву і особистих напрацювань Ярослава Володимировича Мандзія, який присвятив багато років вивченню історії марганцевого родовища, з'являються цікаві історичні факти.

27 грудня 2022 року відзначається 137 років від дня початку офіційних розробок нашого марганцевого родовища. Тому хочеться ще раз розповісти читачам про початок марганцевої промисловості.

Уважні марганчани пам'ятають: початок 1880-х років, Городище, незвичайна чорна земля, Валеріан Домгер, який знайшов великі поклади марганцевої руди між річками Чортомлик і Базавлук. Далі трохи детальніше.

У липні 1883 року Валеріан Домгер складав 47-й аркуш геологічної дев’ятиверстової карти європейської частини, який охоплював Південну Україну. Простір досліджень займав близько 13000 квадратних верст у Верхньодніпровському і Катеринославському повітах Катеринославської губернії, а також Херсонському і Олександрійському повітах Херсонської губернії, та по лінії Катерининської залізниці. Саме в ході цих системних геологорозвідувальних робіт Валеріан Домгер і виявив у оголеннях берегів річки Солоної, притоки річки Базавлук, виходи на поверхню манганової руди. Фахово, за допомогою шурфів, прослідкувавши простягання рудного пласта майже на сім верст, а також виконавши хімічні аналізи проб руди, Валеріан Домгер переконався, що виявив промислове родовище марганцю. Повідомлення про це геолог надрукував у «Вістях геологічного Комітету» в 1884 році.

Після додаткових досліджень, проведених досвідченими геологами А. Михальським і М. Коцовським в 1884-1885 роках, почався промисловий видобуток марганцевих руд. Винятково сприятливе географічне розташування родовища між Кривим Рогом і Донбасом, що були сировинною базою чорної металургії, яка переживала свій бурхливий розвиток, та неглибоке залягання руди сприяли швидкому налагодженню видобутку марганцю – в липні 1885-го закладена перша штольня "Надія" в балці річки Солоної, що показала наявність великих запасів високоякісної марганцевої руди.

Так все починалося...

Але офіційною датою початку розробок Нікопольського родовища марганцевих руд стало відкриття першого рудника – "Покровські марганцеві копальні", до якого увійшли все та ж «Надія», а ще штольні «Анна» та «Катерина». Землі, де розташовувався рудник, належали Михайлу Романову – молодшому синові царя.

В процесі розробки з'ясувалося, що в нашому регіоні знайдено одне з найбільших світових родовищ марганцю. Поклади важливого мінералу зацікавили іноземних власників металургійних заводів, і в квітні 1886 року "Покровські марганцеві копальні" орендувало акціонерне «Нікополь-Маріупольське гірничо-металургійне товариство», засноване американськими і німецькими підприємцями.

Ретельніші і цілеспрямованіші геологічні пошуки привели до відкриття нових покладів не тільки в західній, але і в східній частині басейну. У дев'яностих роках XIX століття видобуток марганцевої руди на цих землях вели вже дев'ять великих іноземних товариств і приватних підприємців. Найвідомішими з розробників тутешніх надр були: Беклемішевські рудники «Благодать» і «Дагор»; рудники Блюменфельдский, Гантський і Сулицько-лиманський Брянського металургійного товариства; марганцевий рудник товариства «Рій»; Корольський, Миколаївський і Червоногригорівський рудники товариства "Пиролюзит"; вже названі раніше три рудники «Покровських марганцевих копалень» «Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства»; а також Городищенський рудник (в районі сучасного міста Марганця). До речі, на окремих ділянках «Пиролюзиту» вміст металу в руді доходив до 45-50%.

У цей період почалася справжнісінька «рудна лихоманка», яка привела до неймовірного злету цін за оренду рудоносної землі. Промисловці могли як швидко озолотитися, так і блискавично збанкрутувати. Ділянка коштувала величезних грошей, але часом придбані землі виявлялися з дуже низьким вмістом руди. Такий зліт видобутку марганцевої руди був обумовлений початком виробництва сталі з широким застосуванням марганцю (до 90-95%). В кінці XIX століття Нікопольський марганцевий басейн забезпечував вісімнадцять металургійних заводів на півдні країни, а частина видобутку марганцю навіть відправлялася на експорт.

У новий гірницький район почав стікатися робочий люд. Сотні селян і наймитів, вихідців з багатьох губерній, приїжджали сюди в надії отримати робочі місця. Житла прийшлих гірників представляли собою вириті в балках землянки, в яких крім земляних нар уздовж стін і грубки нічого не було. Робочі називали їх «вовчими ямами».

Особливо поганими були умови для працівників марганцевих копалень, які розміщувалися поблизу річки Солоної. Вода в ній була не придатна для пиття. Тому робочим її привозили на волах з річки Базавлук в бочках і роздавали відрами. Але постачання не завжди було своєчасними, і люди від безвиході пили воду з місцевих джерел. Це часто призводило до отруєнь.

Працювати на марганцевих шахтах доводилося в досить важких умовах – руду добували відкритим способом та шахтним. Дванадцять-чотирнадцять годин на добу шахтарі проводили в темних сирих вибоях. Руду добували в забої лежачи, лопата і обушок були основними знаряддями праці рудокопа. Щоб пересуватися по темних виробках, шахтарі використовували масляні лампи з закритим резервуаром, пальним в них служило суріпне масло, а полум'я лампи абсолютно нічим не було прикрите – вони були дуже вибухонебезпечними. Серед рудокопів такі лампи отримали назву «Бог в допомогу», адже в тісному забої при тьмяному світлі роботяги могли сподіватися лише на Бога. За зміну два рудокопа добували 600-650 пудів марганцю.

З усіх щілин сочилася вода, тому руда була мокрою. Її вагонетками викочували на поверхню шахти. Тут вона підсихала, потім руду відокремлювали від глини. Далі її висипали у відвал, а з відвалу тачками розвозили на майданчики, де дівчата і підлітки просіювали руду за допомогою підвісних металевих решіток. Над майданчиком завжди стояла хмара чорного марганцевого пилу. Так примітивно відбувалося сухе збагачення. Потім руду на підводах підвозили до річки Базавлук, вантажили на баржі і по Дніпру транспортували на заводи і за кордон – в основному до Німеччини та Англії. До речі, підвезення і вивезення марганцю відбувалося виключно вручну – тачками. За свою роботу тачкогони отримували по 60 копійок, а просіювачі – 30-40 копійок у день.

На шахтах була відсутня охорона праці, елементарні правила техніки безпеки не дотримувалися, тому нещасні випадки, при яких робітники отримували каліцтва і гинули, були звичайним явищем. Страхування, пенсійних відрахувань і допомоги при нещасних випадках не було до 1910 року. Роботодавці грабували трудящих, стягуючи з них штрафи і встановлюючи високі ціни на продукти харчування, житло...

Жорстока експлуатація, політичне безправ'я і важкі умови життя викликали обурення трудящих. З особливою силою розгорнулася боротьба шахтарів Покровського рудника в період першої революції 1905-1907 років. Після поразки революції в гірницьких селищах були розміщені козацькі загони. Спираючись на військову силу, власники рудників посилили наступ на трудящих.

У 1902 році почалося будівництво через Нікопольський марганцевий басейн Катерининської залізниці, яка пов'язала Кривий Ріг з Олександрівськом (нині Запоріжжя) і населеними пунктами Донбасу. 30 січня 1904 року відбулося її урочисте відкриття. У тому ж році збудовано залізничну станцію "Марганець", встановлено ​​також телеграфний зв'язок з Катеринославом та іншими містами України і не тільки. Все це дало додатковий імпульс економічному розвитку всього регіону, бо дозволило здійснювати перевезення руди споживачам найбільш зручним і економічним в той час способом. Про важливість проходження цієї залізниці свідчить лист, направлений правлінням «Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства» в канцелярію Михайла Романова: «Річний видобуток руди становить 2 мільйона пудів. Але завдяки замовленням з Антверпена, а також за умови спорудження залізниці, є можливість відправляти до 5 мільйонів пудів на рік».

За перше десятиліття ХХ століття виробництво митої марганцевої руди Нікопольського басейну зросло більш ніж в два рази.

У 1907 році, у зв'язку з відпрацюванням Закам’янської ділянки, поблизу станції "Марганець" були започатковані нові розробки. Тут побудували електромеханічні майстерні, електростанцію, мийки, адміністративні будівлі і житла для постійних робочих.

У 1912 році на шахтах басейну пущена перша електрична підземна машина і водовідлив. У більшості шахт почав застосовуватися кінний підйом руди.

До 1913 року в басейні працювали п'ять рудників: Покровський, Ново-Миколаївський, Городищенський, Червоногригорівський і Трубчаніновский. В цілому на них добували в рік 16 мільйонів пудів або 252,7 тисячі тонн митої руди.

У роки першої світової війни ціни на марганець виросли на 500%, що було зумовлено його стратегічною важливістю як сировини для отримання броньованої сталі. Тому не дивно, що активно йшов приріст населення – до 1917 року на території селищ нинішнього Марганця проживало 5 тисяч осіб.

Всього до революції марганцева промисловість Нікопольського басейну дала 3 мільйони 653,5 тисячі тонн марганцевої руди.

Далі видобуток марганцевих руд в регіоні припинився – в країні перевороти, революції, громадянська війна. Відновилися гірничі роботи тільки в 1921 році.

З цього моменту розпочався новий світанок в історії марганцевого виробництва на наших землях. Будувалися нові рудники, активізувалася механізація виробництва. У кінці 1920-х – на початку 1930-х років на рудопромивних фабриках басейну встановлені перші вітчизняні збагачувальні апарати. Для доставки руди до збагачувальних фабрик стали застосовувати механічну відкатку нескінченним канатом, яка згодом була витіснена мотовозами і контактними електровозами. На зміну кайлу прийшов пневматичний відбійний молоток. На шахтах басейну випробовувалися і впроваджувалися вантажні машини Криворізького заводу . Дніпропетровський гірничий інститут сконструював перший рудовонавантажувальний комбайн для провадження нарізних і підготовчих робіт – прообраз сучасних машин. На шахтах встановлені перші стрічкові конвеєри. Старі дерев’яні вагонетки замінилися металевими. На головних відкотних штреках стали широко застосовувати канатну механічну відкатку. У шахти прийшло електричне освітлення. Ручне навантаження марганцевої руди на поверхні шахт поступилося місцем паровим і електричним екскаваторам, скреперним лебідкам.

17 січня 1934 року був підписаний наказ про створення державного тресту «Нікопольмарганець», який об'єднав розрізнені рудники.

На початку 1962 року розпочав роботу Грушівський рудник, ставши основною видобувною одиницею тресту, адже за своєю проєктною потужністю він перевершував існуючі тоді рудники "ім. Максимова" і "40 років жовтня" разом узяті. Саме на базі Грушівського рудника і створений Марганецький ГЗК – 12 травня 1970 року міністр чорної металургії УРСР підписав наказ про реорганізацію тресту «Нікопольмарганец» в гірничо-збагачувальний комбінат.

Саме марганцеві копальні свого часу створили з нашого району потужний промисловий центр, який відігравав важливу роль у розвитку та урбанізації краю. Саме покладам марганцю зобов'язаний своєю появою Марганець і всі прилеглі міста і села.